Фото: tagartmuseum.com
Китайські приватні музеї, які ще донедавна вважалися символами економічної сили й престижу нових еліт, переживають серйозну кризу. Розквіт 2000-х, коли багаті підприємці відкривали амбітні культурні інституції поруч із житловими та комерційними комплексами, завершився болісним «пробудженням». Спад економіки, обвал ринку нерухомості та відсутність системної підтримки з боку держави оголили крихкість цього сектору.
Для багатьох бізнесменів приватні музеї були не стільки культурними, скільки іміджевими проєктами — вітринами розкоші, що підкріплювали вартість їхніх девелоперських активів. Але на відміну від Заходу, де приватні інституції отримують податкові пільги, гранти, мають різноманітні джерела фінансування та ендаументи, у Китаї вони залишалися повністю залежними від засновників. Більшість реєструвалися як комерційні компанії, що позбавляло їх права на державні дотації.
Все змінилося після 2020 року, коли почали руйнуватися імперії найбільших забудовників. Крах гігантів на кшталт Evergrande миттєво вдарив по культурних ініціативах їхніх власників: першими «під ніж» ішли мистецькі центри, які не приносили прибутку. Закриття музею The Artists’ Garden (TAG) у Циндао, фінансові проблеми впливового пекинського UCCA Centre for Contemporary Art чи невпевнене «перезапускання» Guangdong Times Museum стали сигналами глибшої кризи. У 2022 році державний девелопер OCT без зайвого розголосу закрив свою мережу OCAT — музеї сучасного мистецтва у Пекіні, Шанхаї, Сіані та Шеньчжені. Це показало: навіть за державної участі такі інституції залишаються заручниками фінансового стану своїх «материнських» компаній.
Попри відносно коротке життя, приватні музеї мільярдерів встигли залишити помітний слід: вони демонстрували гучні виставки, замовляли авангардну архітектуру, формували уявлення про Китай як новий центр глобального артринку. Але їхня амбіція так і не переросла у сталі моделі існування. Криза оголила головну проблему: без диверсифікованого фінансування, податкових стимулів і державної стратегії культурна інфраструктура Китаю ризикує залишитися тимчасовим пам’ятником «золотій добі» нерухомості. Попереду — болісний пошук нової моделі, яка дозволить музеям існувати не лише як елітні іграшки, а як життєздатні культурні інституції.