Фото: sothebys.com
Колишній партнер McKinsey, банкір UBS і президент американського підрозділу Christie’s Даг Вудгем написав нову книжку “Jean-Michel Basquiat: The Making of an Icon”. Вудгем – людина, яка чудово розуміє, як функціонує ринок мистецтва. І саме він розповідає, як із вуличного художника, що колись малював графіті під псевдонімом SAMO, створили глобальний фінансовий бренд, про це пише Bloomberg.
Автор показує, що історія Жана-Мішеля Баскія — це не лише трагедія таланту, який помер у 27 років, а й майстерно побудований кейс про те, як мистецтво перетворюється на інвестиційний інструмент. Усе — від рекламних кампаній і дитячих книжок до музейних виставок стало частиною стратегічної міфології, розробленої невеликою групою впливових колекціонерів та інвесторів.
Міф про генія і реальність ринку
Баскія часто сприймають як трагічного самородка — вуличного філософа, який одним мазком оголив нерв американського суспільства. Але Вудгем зриває цей романтичний серпанок. Його книжка не про містику геніальності, а про точний розрахунок — про те, як невелике коло «грошових людей» зуміло перетворити молодого художника на символ інвестиційного мистецтва.
Це коло очолювали Хосе Муграбі, Пітер Брант і Енріко Навара — колекціонери, які скуповували роботи Баскія у великих обсягах, підтримуючи ціни, коли ринок хитався. Їхня стратегія нагадувала поведінку центрального банку, який утримує курс валюти. І їм це вдалося.
Спекуляція, що стала міфом
Після смерті художника у 1988-му ціни на його роботи пережили спекулятивну хвилю, а потім падіння на 60%. Але Муграбі й компанія не дали ринку впасти остаточно. Вони скуповували, зберігали, контролювали пропозицію. Навара створив величезний каталог із понад 850 робіт, який безкоштовно розіслав 25 тисячам, серед яких були «правильні» люди. Це був не просто каталог — це був сигнал ліквідності. Колекціонери бачили, що ринок Баскія великий, прозорий, можна інвестувати.
Тож коли у 1998-му Self-Portrait пішов на Christie’s за $3,3 млн (реальна ціна була нижчою, але це ніхто не перевіряв), світ просто прийняв цифру як факт. І цифра зробила свою справу — вона створила ілюзію довіри.
Крива попиту, що зростає
Баскія став втіленням економічного парадоксу: чим вищою була ціна його картин, тим більшим ставав попит. Купити Баскія — означало не долучитися до мистецтва, а до клубу тих, хто може собі це дозволити. Його роботи стали валютою в світі, де статус важливіший за смак.
І навіть сьогодні він залишається художником без справжньої музейної легітимації. MoMA, Tate, Guggenheim — не мають у колекціях жодного справді значного Баскія. Його ікони — не у залах, а у сховищах колекціонерів, які продовжують вірити, що ціни зростатимуть.
Гроші замість критиків
Коли Sotheby’s анонсував Dustheads у 2013 році, картина пішла за $48,8 мільйона — і миттєво подвоїла попередній рекорд. Через чотири роки Untitled (1982) продали за $110,5 мільйона, зробивши Баскія найдорожчим американським художником.
Критики могли сперечатися про зміст, але ринок сказав своє слово. Як пише Вудгем, це не куратори і не історики мистецтва зробили з Баскія ікону. Його підняли ті, хто розуміє гроші краще, ніж пензлі.
Символ нової епохи
Баскія став дзеркалом часу, у якому мистецтво перетворилося на актив. Його роботи — не просто полотна, а одиниці вартості, маркери належності до елітного кола. І якщо колись художник писав гасла проти капіталізму на стінах, то сьогодні його ім’я саме стало символом перемоги капіталу.
Урешті, як пише Вудгем, Баскія — не виняток, а ідеальний приклад «фінансизації» культури. Адже у світі, де ціна стала критерієм геніальності, не дивно, що справжні критики вже не потрібні.
Тепер замість них говорять гроші.