Фото: The New York Times
Для колекціонера у США передати твір музею — це вже давно не лише питання податкової пільги чи престижу. Важливо й те, що станеться з роботою після того, як вона залишить приватний будинок. І саме тут музеї при коледжах та університетах починають вигравати конкуренцію у найбільших музейних інституцій США, пише The Observer.
Причина проста: у великих музеях навіть дуже цінний подарунок може легко загубитися серед тисяч предметів колекції. Якщо колекціонер подарує Клода Моне Метрополітен-музею, це зовсім не означає, що дорога йому картина регулярно висітиме в експозиції. У музеї вже 137 робіт Моне, тому подарований твір легко може опинитися у фондосховищі. Для людини, яка хоче бачити свою колишню картину в публічному просторі, це не найпривабливіший сценарій.
Університетський музей може запропонувати протилежне. Тут твір не просто зберігається, а стає частиною освітнього процесу. Його можуть показувати студентам, використовувати в навчальних курсах, досліджувати викладачі та куратори. А для колекціонера це означає, що подарована робота продовжує жити.
Показовим є приклад Пітера Лінча, американського інвестиційного менеджера, відомого насамперед як колишнього керівника фонду Fidelity Magellan. Він передав Музею Макмаллена при Бостонському коледжі 27 картин і три рисунки, серед яких роботи Пабло Пікассо, Вінслоу Гомера, Джона Сінгера Сарджента, Мері Кассат та інших художників. Вартість дару оцінювали у $20 млн. Лінч прямо пояснював, що хотів надихати студентів та відвідувачів музею, а також зазначав, що ці роботи матимуть значно більше шансів бути представленими публіці, ніж у великому міському музеї.
І це вже не поодинокі випадки. У 2023 році Університет Пердью отримав 74 бронзові скульптури Едгара Дега від чиказького бізнесмена Аврума Грея. Серед них була копія «Маленької чотирнадцятирічної танцівниці», оцінена приблизно у $21 млн. А коледж Бенінгтона отримав близько 500 творів сучасного мистецтва з колекції меценатки та кураторки Мелви Баксбаум.
Ще один цікавий приклад пов’язаний із Памелою Джойнер, відомою американською колекціонеркою та меценаткою, яка разом із чоловіком Фредом Джуффрідо сформувала одну з важливих колекцій афроамериканського мистецтва. Джуффрідо, випускник Нотр-Даму, передав університетському музею картину сучасної американської художниці ефіопського походження Джулі Мерету Epiphanic Mass (Epitaph). Подружжя при цьому робило великі подарунки і традиційним музеям, зокрема МоМА та Музею сучасного мистецтва Сан-Франциско. Тобто вибір університетського музею не обов’язково означає відмову від великих інституцій.
Для самих університетів це теж вигідна стратегія. Їхні музеї можуть залучати колекціонерів ще на етапі планування майбутньої передачі колекції. Причому йдеться не лише про випускників. Деякі музейні куратори буквально шукають колекціонерів по всій країні, пропонуючи їм конкретний сценарій для життя їхніх творів після дарування.
Є й важливий економічний фактор. Для податкових цілей у США пожертва твору неприбутковому музею може давати благодійний податковий відрахунок незалежно від того, чи це всесвітньо відомий музей, чи музей при невеликому коледжі, якщо дар відповідає правилам установи. Тому конкуренція відбувається вже не стільки за податкову вигоду, скільки за увагу колекціонера та майбутню долю його мистецтва.
Університетські музеї тут мають сильний аргумент: вони можуть пообіцяти не просто зберігати твір, а дати йому аудиторію. Студентів, викладачів, дослідників і місцевих відвідувачів.
Тому для сучасного колекціонера питання дедалі частіше звучить не «який музей найпрестижніший?», а «де моя картина справді буде потрібна і чи не буде пилитися у сховищі музейного фонду?». І саме на цьому університетські музеї поступово будують нову конкуренцію за великі колекції.