Фото: Тіффані Сейдж / BFA.com
Щось цікаве відбувається в Нью-Йорку цієї весни. На стінах найвідоміших музеїв від MoMA до Метрополітену раптом опинилися художники, які мають одну спільну рису: їх усіх представляє одна галерея. І не просто галерея, а справжня імперія мистецтва – це Hauser & Wirth зі Швейцарії, що має 19 локацій по всьому світу, зокрема три на Манхеттені.
Ще кілька десятиліть тому музеї старанно трималися на відстані від комерційних дилерів. Незалежність кураторів була принциповою: виставки мали формувати “перший драфт” історії мистецтва без жодного стороннього впливу. Але світ змінився. Після пандемії й фінансових втрат музеї змушені шукати нові джерела підтримки, і великі фінансово успішні галереї зайняли це вакантне місце.
Hauser & Wirth виявилася не просто партнером. Вона стала механізмом, що допомагає своїм художникам опинитися у фокусі великої уваги. Це стратегія довготривалого інвестування в кар’єри: фінансування виставок, логістична підтримка, допомога у транспортуванні робіт, організація розкішних заходів, і навіть сприяння в отриманні престижних музейних позицій. “Наявність інституційної підтримки — це найважливіший аспект для довговічності кар’єри художника“, — пояснив президент галереї Hauser & Wirth, Марк Пайо.
І це працює: виставка Емі Шеральд, яка відома своїми портретами, що переосмислюють образи афроамериканців в американській культурі – “Amy Sherald: American Sublime” у Whitney, ретроспектива Джекa Віттена в MoMA, шоу Рашида Джонсона в Гуггенхаймі, виставка Лорни Сімпсон у Метрополітен-музеї. Чотири великі музеї, чотири гучні імена — і всі з портфоліо Hauser & Wirth. Нью-Йорк навіть почали жартома називати “містом Hauser цієї весни”.
Але за цим тріумфом стоїть складніша динаміка. Вплив мегагалерей став настільки відчутним, що вони фактично переписують правила артринку. Згідно з аналізом The New York Times, майже чверть усіх сольних виставок сучасних художників у Нью-Йорку за останні шість років припала на авторів, яких представляє лише 11 великих галерей. Hauser & Wirth очолила цей список, обігнавши навіть таких гігантів, як Gagosian і Zwirner.
Водночас ця співпраця викликає питання про можливий конфлікт інтересів, адже музейні виставки, як правило, сприяють підвищенню цін на роботи художників, чим виграють галереї. А музеї, як відомо, мають статус некомерційної організації, звільненої від оподаткування, щоб колекціонувати та вивчати мистецтво, а також представляти те, що вони вважають важливою роботою для публіки. Коли одна й та сама структура підтримує митця і в комерційній площині, і в інституційній, межа між просуванням і кураторською об’єктивністю стає все менш очевидною.
Та як би критики не турбувалися, реальність така: без підтримки великих гравців багато гучних музейних виставок просто не відбулося б. І якщо результатом цієї нової епохи стане більша видимість талановитих художників, можливо, варто прийняти ці зміни не тільки як компроміс, а як новий формат розвитку мистецтва.