Ім’я Наталі Заболотної асоціюється з новою епохою культурного розвитку України. Під її керівництвом Український дім і Мистецький Арсенал стали символами сучасного мистецтва та креативності, де українська культура отримала нове дихання. Сьогодні Наталія Заболотна — засновниця Art Ukraine Gallery та президентка Фонду гуманітарного розвитку України. В ексклюзивному інтерв’ю для Marbeks з Анастасією Курінською вона поділилася поглядами на культурну дипломатію, зміну ставлення до сучасного мистецтва, унікальність Art Ukraine Gallery і планами щодо створення власного музею.
Ми зараз знаходимося в Art Ukraine Gallery, яку ви заснували у 2016-му, а у 2023-му, перевідкрили її у новому форматі благодійної галереї в партнерстві з «Домосферою» та двома громадськими організаціями: Фонд гуманітарного розвитку України та «Відчуй». Розкажіть, що змусило вас переосмислити призначення галереї і як вам не забракло сміливості запустити її знову під час повномасштабної війни?
Звісно, війна резонує в кожному з нас і накладає свої відбитки: або повністю вибиває з колії, або ж активізує всі внутрішні ресурси. У якусь мить ти розумієш, що потрібно робити те, що ти вмієш, те, що ти можеш, можливо, навіть з подвійною, з потрійною потужністю. Потрібно робити попри все і бути максимально корисним для своєї країни.
Думка створити галерею благодійного мистецтва виникла десь на п’ятому місяці війни. Це була як нав’язлива ідея, що мене скрізь переслідувала. Усі говорили, що це абсолютне безумство – робити це під час війни, коли людям точно не до мистецтва. Однак я мала мету і з літа 2022 шукала велике місце в Києві. Я вважала, що ціни на оренду низькі через війну. Після Мистецького Арсеналу у мене наче клаустрофобія від маленьких приміщень: мені, якщо потрібна галерея, то це має бути масштаб. До того ж це моя давня мрія: створити галерею, яка б представляла великий пласт митців, яка була б дотична до великого музею сучасного українського мистецтва. Однак, орендодавці певно не вірили в мою ідею, тож не хотіли надавати приміщення на довгостроковий термін, а галерея – це співробітництво у довгу й велика щоденна праця.
Ще у 2020-му, аби прогодувати дітей, я зайнялася продажем елітної нерухомості, й за рік стала найкращим рієлтором в Україні за версією американської компанії REMAX. У січні 2022 я стала брокером й зареєструвала власну компанію з продажу нерухомості і мистецтва – Malevych Group, мріяла відкрити галерею сучасного мистецтва й агенцію нерухомості водночас. Саме так я опинилася у ТЦ «Домосфера»: домовилася зустрітися з директором, аби обговорити опції розміщення реклами моєї компанії нерухомості. Під час зустрічі мене впізнали як колишню директорку Мистецького Арсеналу і запропонували поглянути на порожній галерейний простір на третьому поверсі.
Чесно кажучи, мені ця ідея спочатку не дуже сподобалася, тому що прийшовши з високого мистецького середовища раптом відкривати в торговому центрі галерею це такий моветон навіть. Однак, коли я піднялася і побачила цей простір, то зрозуміла, що він справді створений з розумінням галерейної справи і єдине, чого тут не вистачало – моєї енергії та українського сучасного мистецтва.
Я тоді сказала, що відкрию галерею за 10 днів, вони звісно мені не повірили. Та за півтора тижні вже було відкриття і ми представили нашим гостям 300 унікальних творів українського мистецтва. Тобто моя мрія про галерею сучасного мистецтва та агенцію нерухомості втілилися водночас. Цей кейс, до речі, чудово працює в симбіозі: чимало моїх клієнтів із нерухомості, не будучи дотичними до мистецтва, навідуються в наш простір і відкривають для себе українських митців.
Коли я ще була у пошуку омріяного простору, я зустрілася з моєю давньою приятелькою Людмилою Пишною, ми говорили про те, як пережили початок війни, про плани. Я розповіла, що хочу відкрити благодійну галерею у партнерстві зі своїм Фондом гуманітарного розвитку України, і запропонувала їй долучитися зі своїми благодійними ініціативами, оскільки вже давно була знайома з діяльністю фонду «Відчуй». Ми співпрацювали ще за мого головування у Мистецькому Арсеналі, тож вирішили об’єднати наші можливості, створивши благодійно-мистецький клуб друзів.
Як благодійність поєднується з комерцією, адже галерея це все ж таки комерційний проєкт?
Звісно, галерея – це юридична особа, вона веде комерційну діяльність і як приватний підприємець я очолюю цю діяльність. Однак попри те, що це комерційна інституція, ми проводимо тут благодійні аукціони та акції, з яких 100% коштів йдуть на підтримку тих, хто цього потребує. Ба більше, як бізнес ми маємо власну соціальну відповідальність і частину коштів з прибутку також передаємо на добрі справи.
Я опікуюсь пораненими дітьми з «Охматдиту», а фонд «Відчуй» допомагає бійцям, які втратили слух під час військових дій, а також забезпечують воїнів спорядженням, яке запобігає втраті слуху під час бомбардувань. Мені здається, що під час широкомасштабної війни кожен бізнес має допомагати і єднатися, військовий збір платять усі, однак цього замало.
Що вирізняє Art Ukraine Gallery з поміж плеяди галерей Києва та України загалом, окрім благодійного формату?
Це не просто найбільша, а єдина галерея в Києві, яка дотична до формату Музею українського сучасного мистецтва. Ми представляємо фактично головний спектр митців першого ешелону. Це топ-30 імен українського сучасного мистецтва, які вже викарбовані в історії українського мистецтва XX-XXІ століть.
Оскільки галерея велика, ми можемо представити і представляємо по декілька серій, тобто ще й робимо такі мініретроспективи цих митців. У нас одночасово демонструється від 200 до 500 робіт, залежно від масштабу. В експозиції можна побачити роботи фактично живих класиків – Анатолія Криволапа, Олександра Сухоліта, Олександра Дубовика, Тіберія Сільваші, твори таких знаменитих митців як Олега Тістола, Іллі Чичкана, Маші Шубіної, Миколи Маценка, Віктора Сидоренка, Петра Лебединця, Олі Рондяк, Романа Жука, Ганни Криволап, Макса Вітика, Оксани Мась, Романа Мініна, так і митців нової хвилі – покоління 2000-х: Ліни Кондес, Юлі Бєляєвої, Назара Білика, Олексія Золотарьова, Саші Чичкан, Петра Гронського, Романа Михайлова, Оксани Левчені-Константиновської. Є в експозиції й спектр творів з приватних зібрань унікальної постаті й цілого явища в українському мистецтві Олександра Ройтбурда.
Гадаю, що це єдине місце нині в Україні, де можна прийти і зануритися в мистецтво: провести годину, півтори і вийти з певним уявленням про те, яким є українське сучасне мистецтво. Завдяки тому, що галерея знаходиться в такому мультибренді, як «Домосфера», сюди часто навідуються люди абсолютно не дотичні до мистецтв, у цьому теж є своя перевага. Це просвітницька місія. Я вже 20 років у сфері культури, і для мене це такий цікавий зріз. Є люди, що не знають, який митець іменитий, а який ні, і я слідкую та аналізую за їхньою реакцію. Наприклад, фактично 90% відвідувачів сказали, що чорний кінь Анатолія Криволапа – це шедевр, і мені цікаво, як це працює. Люди раніше не були занурені в мистецтво, тому шедеври вирізняє масштаб, мотив першої лінії. Навіть непрофесійні мистецтвознавці розпізнають художників, які вже стали історією українського мистецтва.
В експозиції Art Ukraine Gallery знаходяться як твори неймовірно відомих, так і доволі молодих митців, творчість яких лише набирає обертів. Розкажіть, як ви обираєте, чиї роботи демонструвати, а кому відмовити?
Дійсно, у нас є митці, такі як Петро Гронський, Альона Шибунова, Оксана Левченя-Константиновська, Ліна Кондес. Вони доволі молоді, але це митці, які вже відбулися, вони мають світовий провенанс, багато виставляються в Європі та Америці.
Кожен об’єкт галереї відібраний і розміщений в експозиції мною особисто. Певно, це вже чималий досвід дозволяє покластися на власне чуття. Я бачу ці роботи, я їх відчуваю, отже вони мають бути тут. Те, що я не відчуваю, я не експоную. Ця галерея для мене як мегаінсталяція масштабом у 2000 м2: територія моєї любові й відповідальності перед відвідувачами. Я, буває, приходжу коли людей немає і мені тішить око ця експозиція, те, що переді мною.
Коли я в Арсеналі створювала з командою великі проєкти на 10-20 тисяч квадратних метрів, мене часто запитувала преса, який вам твір мистецтва подобається найбільше. Я завжди відповідала, що люблю цей музей, а нині – цю галерею як сукупність. Кожен твір мистецтва міг би прекрасно експонуватися в моїй оселі. Кожну з представлених тут робіт я б із задоволенням хотіла б мати у своїй колекції.
Коли приходять люди, які хочуть придбати у нас твір, вони часто просять, аби я назвала їм аргумент, чому вони мають купити це мистецтво. Я кажу, що це ті твори, які ви, ваші друзі чи ваші бізнес-партнери зможуть передавати у спадок.
В Art Ukraine Gallery знаходиться чимало робіт українських митців, що нині мешкають за кордоном. Це і Ольга Рондяк, що народилася в сім’ї українських емігрантів в Америці, і Ліна Кондес, яка переїхала до Маямі з рідних для вас Черкас, це і брати Зігури, що нині перебувають у Ніцці, і Оксана Мась, і Арсен Савадов. На вашу думку, їх перебування за кордоном сприяє культурній дипломатії?
Однозначно, однозначно сприяє. Я хочу наголосити, що є ті митці, які народилися за кордоном: візьмімо Ольгу Рондяк. її бабуся 25 років відсиділа у ГУЛАзі за те, що вишивала хрестиком та співала українських пісень. Її дідусь вивіз ще маленьку донечку, тож Оля вже народилася в Нью-Йорку. Попри це Ольга Рондяк настільки відчуває своє коріння, що її меседжі для нас дуже близькі та зрозумілі.
Ліна Кондес. Вона також вже близько 15 років мешкає у Флориді. Мені приємно знати, що на світанку її творчості, я також була дотична до становлення такої талановитої мисткині. Я повірила у неї й запросила взяти участь в Art Kyiv Contemporary, який проводила протягом 10 років, з 2006 по 2016-й. Це була головна подія для демонстрації українських митців і великий стимул для їх розвитку. Тоді Ліна представляла свій живопис, а нині вона відбулася в США як скульпторка. Її роботи знаходяться у потужних американських колекціях. Поряд з оригіналом «Мислителя» Огюста Родена стоїть «Мислитель» Ліни Кондес.
Мені б дуже хотілося, аби українські митці не стали космополітами, позбувшись українських колоритів. Не хочеться, аби вони були американськими, бельгійськими, французькими, хочеться, аби вони лишалися українськими. Багато хто вже не повернеться до України і залишиться лише в анналах історії, як Олександр Архипенко, Казимир Малевич, Олександра Екстер. Вони зробили перші кроки тут, а відбулися і отримали визнання за кордоном.
На вашу думку, чи стало мистецьке середовище в Україні більш конкурентоспроможним за останні роки? І чи змінилося ставлення глядачів до сучасного мистецтва зокрема?
На мою думку, коли почалася війна, це була єдина можливість швидко постукатися у найголовніші музеї світу, такі як Метрополітен, МоМА, Гуггенхайм, Лувр, Музей д’Орсе, Центр Помпіду, і одразу зробити там масштабні проєкти. Тоді Україна була на слуху, і це був наш шанс потрапити у такі інституції з великими, ціннісними проєктами. Однак, на жаль, це не було зроблено в тому масштабі, на який заслуговує наша країна
Досі переконана, що культура – це м’яка сила, яка здатна переплавляти навіть ворожі гармати у культурний капітал.
Які проєкти чи ініціативи, на Вашу думку, необхідно впроваджувати для популяризації українського мистецтва за кордоном?
Потрібно робити масштабні проєкти. Ми маємо створювати репутацію країни, як її створюють спортсмени. Ми вболіваємо за кожне золото, срібло, бронзо, олімпійців, ми радіємо перемозі Усика на рингу в Саудівській Аравії. Ми показуємо світові, що Україна – це не лише країна, у якій вирує війна і корупція, це держава, яка спроможна перемагати, це місце з давньою культурою і традиціями, це земля, яка належить нам зі споконвіків.
Тому ми маємо бути не лише учасниками світових мистецьких подій, ми маємо виборювати перемоги: на Венеційській бієнале взяти «Золотого лева», на Каннському кінофестивалі здобути «Золоту пальмову гілку». Однак, аби мати усі ці здобутки, деражава має свідомо працювати над підтримкою митців.
Розкажіть про власний досвід, адже мені відомо, що в період широкомасштабної війни ви зокрема створювали благодійні мистецькі проєкти.
Так, на початку я мала подбати про своїх дітей, племінників, дітей друзів. І ось, вже перебуваючи за межами країни я почала відчувати провину людини, яка вижила. Коли в Україні розгортаються нові жахливі сценарії, коли ми бачимо їх наслідки, як Буча, Гостомель, Бородянка, Маріуполь, то як можна сидіти, склавши руки.
Є таке поняття – “survival guilt” – провина того, хто вижив. Це змушувало мене продовжувати активну волонтерську діяльність: робити все можливе й неможливе. Тож уже у червні 2022 року я відкрила велику виставку «Independent. Rescue Art» у Маямі, штат Флорида. В експозиції були твори восьми українських митців, серед них Арсен Савадов, Оксана Мась, Роман Жук, Ольга Рондяк, Тетяна Калівошко та Олександр Дубовик. Для місцевих це був дуже потужний проєкт, що вирізнявся серед звичного для них мистецтва.
Ви очолювали одні з найбільших в Україні культурних інституцій, такі як Мистецький арсенал та Український дім. Будучи дотичною до мистецтва вже кілька десятиліть, чи можете ви сказати, що в українців змінилося ставлення до мистецтва, зокрема українського та сучасного?
Так, і я пишаюся, що до цього також дотична. Мистецький арсенал, який я очолювала з 2010 по 2016, відвідало більше 3 500 000 шанувальників мистецтва. Люди приходили на культурні події, які ми з командою створювали за мізерне фінансування. Коли я була директоркою Українського дому, преса написала, що вперше бачить черги на мистецтво.
У 2006 я створила «Art Kyiv Contemporary», першу українську арт-ярмарку, з думкою, що колись Київ може стати культурною столицею світу, адже, як ми знаємо, вона постійно мігрує: з Нью-Йорка до Парижа, з Парижа до Берліну. Але перед тим я об’їздила пів світу: це і «Armory Show» в Нью-Йорку, Америка, і «Frieze» в Лондоні, Велика Британія, і «Foire Internationale d’Art Contemporain» в Парижі, Франція, і «Art Basel» у Базелі, Швейцарія. Я не розуміла: чому є «Аrt Moscow» навіть, а не має «Аrt-Kyiv».
У 2007-му я започаткувала перший Великий Скульптурний Салон, який проводила 10 років поспіль. Тоді скульптура перебувала у скрутному становищі: до того це був такий буферний період від Радянського Союзу, коли пам’ятники виготовляли на держзамовлення, тоді ще скульптури були затребувані, а потім раптом усього не стало і не було розуміння що далі.
Скульптура – це така важка «арттилерія», як я її називала. Її важко виготовляти, створювати, адже це все досить громіздка мануфактура, що має супроводжувати працю скульптура. Отже, скульптурний салон тоді став справжнім святом і стимулом для скульпторів. Їхні роботи почали купувати, і відвідувачі, і колекціонери вже з нетерпінням чекали наступного заходу. Скульптура знову стала в тренді.
У 2007-му я також започаткувала Великий Антикварний Салон, який спочатку проходив в Українському домі, а потім в Мистецькому арсеналі, де вже все відбувалося з більшим масштабом. Ми спонукали людей до росту, показували високу якість та плекали аудиторію. В Українському домі завдяки тому, що купували квитки, наш тоді державний об’єкт з мінімальним фінансуванням почав жити за рахунок цих коштів.
Так само Мистецький арсенал, який я очолила в статусі скандального замороженого будівництва: без опалення, туалетів, експозиційних стін, з боргами, ожив завдяки якісним та зухвалим проєктам, на які стояли величезні черги. Звісно, до створення амбітних проєктів спонукав і сам масштаб Мистецького Арсеналу: його краса й чисті архітектурні форми раннього класицизму.
Я постійно відвідувала Венеційську бієнале. Мистецький Арсенал за форматом був настільки схожий на венеційський, що я почала мріяти про започаткування нашої міжнародної бієнале. Я це зробила: 100 митців з 30 країн світу. Починаючи від Кусами Яйої, Луїз Буржуа і завершуючи Ай Вейвеєм. Це імена світового мистецтва, усі вони були в Мистецькому арсеналі, це великий просвітницький проєкт.
До мене, в Art Ukraine Gallery, приходять багато людей, бо вона пов’язана зі мною й знаковими іменами митців. Людям цікаво, що я знову зробила, й моє прізвище вже асоціюється з високою якістю мистецтва.
Нині трошки на задній план відійшло таке концептуальне мистецтво з таким вихолощеним тонким меседжем в концептуалізмі, люди дуже потребують фарби, кольору. До нас приходять і військові, і діти, і патологоанатоми, кажуть, щоб не втратити здоровий глузд. Ми вкотре завдяки цій галереї переконалися, що мистецтво це те, що надихає, те, що знову реабілітує, відтворює і дає надію на життя.
До речі, втілення проєктів в Art Ukraine Gallery нагадали нашу активну діяльність в Мистецькому арсеналі 2014-15 років, коли ми почали приймати перших біженців з Криму, з Луганська і Донецька. Ми намагалися проводити майстер-класи з дітьми, з мамами, і вони справді оживали. Тобто мистецтво здатне перероджувати, надихати і дарувати надію.
Наостанок питання щодо майбутнього. Я розумію, що особливо під час війни важко будувати довгострокові плани, однак ви неодноразово зазначали, що завжди мислите масштабно, тож можливо вже має надмету, яку ви прагнете реалізувати?
Ми повинні піднімати й популяризувати українську культуру в Україні й у світі! Ми багато чого втратили під час цієї війни, а ще більше втрат було до неї: через вузькочолість й невігластво політиків, одержимість й зашореність можновладців, через егоцентризм й кулуарність діячів культури, корумпованість Міністерства культури всіх часів!
На жаль, багато людей так і не встигли збагнути, що вони могли б набути, й що вони реально втратили. Культура й мистецтво – це те, що дарує сенси, відчуття гордості й дотичності до величі нації, співпричетності до величної країни. Ми маємо попри все зводити храми мистецтва, генерувати потужні культурні маяки й починати це робити потрібно вже сьогодні.
Країна без культури – це лише територія, а територію як бачимо – легко загарбати. Сепаратизму немає там де люди відчувають себе частиною культурного генезу, та свою співпричетністю до землі, на якій вони народилися, і яку вони ніколи не зрадять.
Ми маємо створити найбільший музей країни Мистецький Арсенал, щоб він став найзнаковішим музеєм світу: музеєм історії українського мистецтва від давнини до сучасності. Ми повинні реставрувати замки, палаци, модернізувати регіональні музеї, створювати культурно-спортивні центри для дітей і молоді, прокладати культурні маршрути. Це найкращі реабілітаційні заходи для виснаженого війною суспільства. А далі – наповнювати місцеві бюджети завдяки культурному туризму. Адже краще заробляти від культурного відродження країни, аніж з руїн, як з Чорнобиля!
Ну а поки що я генеруватиму та створюватиму власний музей, де б я втілила таку історію сучасного мистецтва, яку я люблю й відчуваю. І я переконана, що це зроблю.