Український артринок сьогодні опинився в пастці власних амбіцій та застарілої законодавчої парадигми. Прагнення держави вберегти вітчизняне сучасне мистецтво від «розпорошення» по світу, втілене у жорстких нормах Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», перетворилося на «законодавчий заслін», який замість захисту став інструментом самоізоляції.
Спадщина таких титанів, як Марія Примаченко, Микола Глущенко чи Тетяна Яблонська, вже понад три десятиліття перебуває під статусом фактичної заборони на вільний обіг за межами країни. Ця надмірна опіка, що бере початок ще з совєтських практик формування реєстрів національного культурного надбання, сьогодні виглядає як рудимент, що гальмує інтеграцію українського мистецтва у глобальний контекст. Законодавець, намагаючись консервувати спадщину, не враховує головного правила артринку: цінність мистецького твору — це похідна від його ліквідності та можливості вільної циркуляції.
Світова історія формування ринків імпресіоністів, модерністів чи художників післявоєнного та сучасного періоду — Моне, Сезанна, Пікассо, Ротко, Воргола чи Баскія — це історія відсутності штучних кордонів. Якби свого часу Франція чи США запровадили аналогічні заборони на вивезення своїх ключових сучасних авторів, їхні роботи ніколи б не стали «блакитними фішками» світового мистецтва, а ціни на них ніколи б не сягали семи- чи дев’ятизначних цифр. Глобальний попит та конкуренція між капіталами Нью-Йорка, Лондона, Гонконгу та Женеви створюють інфраструктуру ціноутворення, якої ми, на жаль, позбавлені через ізоляціонізм.
У випадку з Примаченко чи Глущенком, чий творчий доробок є достатньо вагомим і вже належним чином представлений у державних музеях України, доцільність подальшого утримання їхніх творів у «закритій зоні» викликає серйозні запитання. Ми маємо парадоксальну ситуацію: держава оберігає те, що вже давно могло б стати набагато впізнаванішим брендом, який працює на Україну у світі. Ізоляція робить цих авторів заручниками виключно внутрішнього покупця, чий ресурс обмежений, а ризик емісії творів на внутрішньому ринку створює небезпеку обвалу вартості в разі економічної турбулентності. З такою ситуацією український артринок вже зіштовхувався.
Робота, яка не може вільно змінити власника з українського на іноземного, стає «мертвим активом» у контексті світових інвестицій. Для того, щоб українське мистецтво отримало шанс на справедливу капіталізацію, держава має перейти від моделі «сторожа» до моделі «промоутера», дозволивши творам мистецтва вільно конкурувати на глобальній арені. Тільки тоді, коли роботи українських майстрів з’являться у топових приватних та музейних колекціях світу не як результат виставкової оренди, а як повноцінні об’єкти колекціонування, ми зможемо говорити про справжню світову присутність. В іншому разі ми й надалі спостерігатимемо за тим, як велика спадщина залишається локальним феноменом, ціна на який обмежена розміром вітчизняного фінансового ринку, а не реальним світовим визнанням.
Окремої уваги потребує ініціативна природа формування цих списків на зламі 90-х та 2000-х років. Багато з цих регуляторних обмежень впроваджувалися тими самими політичними колами, які сьогодні асоціюються з антидержавною діяльністю та зрадою українського народу. Виникає логічне запитання: чи повинні спадщина сучасних українських геніїв і майбутнє нашого артринку й далі керуватися нормами, закладеними особами, чиї дії були спрямовані на поглиблення залежності України від російського культурного та політичного впливу? Ревізія законодавства щодо вивезення культурних цінностей сучасних авторів — це не лише економічна необхідність для капіталізації ринку, а й акт культурної деколонізації. На мою думку, в майбутньому час переглянути ці «заборонні» реєстри, відокремити дійсно унікальне національне надбання від інструментів штучної ізоляції та створити нові, прозорі правила гри, які дозволять українському мистецтву вільно інтегруватися у світовий артпростір, а не залишатися в’язнем політичного спадку минулого.
