Сергій Войток, власник та куратор Voitok Gallery, артпродюсер Voitok Art Store та автор просвітницького блогу voitok_tosee в ексклюзивному інтерв’ю з Анастасією Курінською для Marbeks розповів про важливість просвітницької діяльності, актуальне мистецтво та нестандартний підхід до створення галерейних проєктів.
Цікаво поговорити про вас не лише як про галериста та куратора. Ви доволі активно ведете власну сторінку, на якій переважно публікуються відео, присвячені окремим митцям, виставкам та одвічним питанням, що цікавлять людей. Колись ми спілкувалися з вами про діяльність блогу і ви зауважили, що це доволі непроста справа, яка займає чимало часу. Гадаю, якщо ви досі продовжуєте, то певно є якась мета. Розкажіть, чому ви вважаєте, що такий контент важливо створювати?
Насправді це часто відбувається хвилями. Сьогодні усвідомлюєш, що це потрібно, а завтра вже думаєш, нащо це робиш. Потім знову розумієш, що треба продовжувати: набираєшся сил і знімаєш нове відео.
Взагалі, блогінг, зі сторони, виглядає як дуже кайфова, лайтова робота. Це ж навіть не називають роботою. Певно, я занадто віддаюсь будь-якій справі. Це може бути відео про художника або суспільні проблеми. Я намагаюся порушувати різні питання, наприклад, як правильно реагувати, коли везуть загиблого на щиті військового. Поряд з тим я розповідаю про модерністів. Тобто мене цікавить і культура, і безпосередньо сучасне мистецтво.
Це дуже важлива справа. Тому сказати, чи це потрібно? Так, потрібно. Чи я з цим справляюсь? Ні, не справляюсь. Я дуже непостійний блогер, який часто пропадає, а потім знову з’являється. І це дуже сильно впливає на охоплення. Тому я не можу сказати, що зараз я професіонал у цьому. Хоча є, звісно, і підписники, і доволі велика аудиторія.
Хочу поглибити питання. Чому ви створили цю сторінку?
Я почав вести свій інстаграм спочатку на особистій сторінці. Потім побачив, що воно щось не розвивається, тож спробував інші формати.
Назва блогу voitok_tosee народилася завдяки іншому проєкту: коли я вирішив автостопом проїхатися по Європі. У мене була відпустка, і я розумів, що хочу не просто подорожувати, а й щось транслювати й показувати. Подорож тривала 15 днів, і кожного дня я намагався фотографувати нових людей, ділитися їхніми історіями. Тому назва профілю – моє прізвище Voitok (Войток) і to see (щоб побачити).
Коли я створював сторінку в інстаграмі, ще не було таких планів, як розвиток особистого бренду, просто хотілося ділитися мистецтвом та своїми поглядами. На той час, хоча зараз так само, сучасне мистецтво – це була консервна банка, яка зовсім не підпускала до себе нових людей. Якщо ти знайшов підхід і міг якось увійти в довіру аудиторії, що працює з сучасним мистецтвом, влитися, то тоді тебе, як «обраного», приймуть. А так це дуже законсервована історія. Мені хотілося відкрити її, аби нова аудиторія долучалася, тому що є багато думаючих людей, яким це цікаво.
Знаєте, мені іноді пишуть в Інстаграмі, «чому так багато тупих людей»? Чому вони не розуміють, що сучасне мистецтво – це важливо. Якщо під таким кутом дивитися, то, звісно, у нас не буде змін і ми будемо вважати, що всі навколо тупі, а ми найрозумніші. Однак це не так. У нас багато освічених людей.
Так є маса, якою треба вміти керувати. Є різні дослідження, приблизно 10-20% – люди, що є рушієм змін, а є ті, хто піде туди, куди їх скерують. На жаль, таке є, і з цією аудиторією теж треба вміти працювати. Не можу сказати, що працюю виключно на цю аудиторію, але часом відео залітають і на подібний пласт людей. З’являються хейтерські коментарі, іноді доволі дикі формулювання під дописами, однак я часто на таке не реагую. Просто розумію, що зміг закинути зернятко в мозок цієї людини. Вона іншим разом побачить щось подібне і подумає, що це потребує її уваги. Потрібно частіше говорити про мистецтво, і тоді воно стане актуальним та дотичним до життя простих людей.
Якщо подумати про людей, які працюють на заводах, на декількох роботах, виховують своїх дітей, їм дуже важко ще й за мистецтвом слідкувати. Але це потрібно, воно допомагає, і завдяки блогу я якраз намагаюся цим ділитися.
Чудове прагнення. Я також хочу розконсервовувати цю банку, тож зазирнімо у залаштунки вашої роботи. Зокрема, хотілося б поспілкуватися про ваш магазин з творами мистецтва – Voitok art store. Яка його мета?
Я створив проєкт, який відфільтровує актуальне сучасне мистецтво. Тобто Voitok Art Store виступає фільтром. Я особисто ним виступаю, щоб відібрати актуальне мистецтво, яке надалі буде перспективним для колекціонування. Це непересічне мистецтво: воно змушує думати. Це роботи митців, які працюють зараз, в нашій реальності, вони бачать те саме, що і ми, вони переживають ті самі трагедії, мають ті самі проблеми, що і ми, але вони відчувають більш тонко, і можуть мовою мистецтва творити сьогодення.
Часом у своєму поспіху ми навіть не задумуємося над тим, що відбувається навколо, зараз, особливо. Ми вже часом у рутині, у рутині війни, в якій ми звикли бачити смерті, трагедії сімей. Однак митці мають змогу відтворити ці події не настільки прямолінійно.
Після кожного обстрілу ми можемо побачити на різних ресурсах реалістичні фотографії із загиблими людьми. У мистецтві часом це не потрібно. Коли митець намагається відтворити реалістично те, що відбувається, якщо він працює виключно так, гадаю, що це більше про попмистецтво, масове, яке кожен зрозуміє буквально. Так, на Voitok Art Store – мистецтво, яке зрозуміють не усі, однак є колекціонери, які це збагнуть.
Якраз Voitok Art Store і став чинником до того, аби я зрозумів, що можна відкрити галерею. Це завдяки колекціонерам, які допомогли повірити, можна сказати, в себе, тому що бажання мати свою галерею було дуже давно. Я вже понад 10 років в артсфері й завжди розумів, що це не про прибуток. Тому що ти можеш місяці сидіти без продажів, а наступного вже продати багато робіт.
Тобто, коли я відкривав офлайн-галерею, я не ставив за ціль, що вона буде приносити мені прибуток. Я ставив за ціль, що це додатковий майданчик для того, щоб говорити про мистецтво, саме сучасне, актуальне мистецтво.
Розкажіть, про ваших колекціонерів, це переважно іноземці, чи є також наші співвітчизники?
Серед моїх колекціонерів багато українців, які проживають в Україні та за кордоном. Звісно, також є іноземці. Насправді аудиторія доволі широка: США, Сінґапур, Німеччина, Кіпр, Австралія, Австрія, Іспанія. Тобто мапа колекціонерів доволі широка, але це не завжди іноземці. Це так само й українці, які, зокрема, хочуть підтримати ЗСУ та культуру.
Voitok Art Store відкрився під час війни. Безперечно у цей час збільшився попит на українське мистецтво, однак водночас це був дуже важкий час, для митців зокрема.
Є сучасний митець, певно не буду називати його ім’я. Він брав участь у Революції гідності, а з 2014 року воює. Ми з ним познайомилися ще коли я починав свій шлях у сфері сучасного мистецтва. І от нещодавно він у дописі написав: «Ну що, художники та куратори, вже набралися дивідендів від війни?» (публікацію він, здається, видалив потім). Я намагаюсь осягнути цю фразу вже кілька місяців. Якоюсь мірою так, я погоджуюсь: Voitok Art Store відкрився під час повномасштабної війни саме завдяки всім людям, які захищали й захищають нас на передовій. Я мав змогу працювати з сучасним мистецтвом і допомагати художникам, продаючи їхні роботи, щоб вони мали за що жити далі.
Найголовніше, що Voitok Art Store від початку був створений для того, аби акумулювати кошти на збори ЗСУ. Продаж творів відбувається виключно за таким принципом: частина коштів йде на ЗСУ, частина – на розвиток сучасного мистецтва.
Я обрав саме такий шлях, бо на початку повномасштабного вторгнення з’явилося багато «ентузіастів», які просили у художників роботи, а митці справді хотіли допомагати, тож віддавали їх. Можливо, їх і не продавали, а іноді продавали за дуже нерозумні ціни, тобто відбувалося таке порушення гри артринку. Так, це війна, але якщо ти можеш впливати на артринок, водночас продовжуючи допомагати ЗСУ, я обираю саме такий шлях.
Попит справді збільшився. І, звісно, не дарма цей митець говорить про дивіденди. Завдяки всім захисникам і захисницям на передовій художники та люди культури й досі мають змогу продовжувати працювати, звісно, отримувати дивіденди. Ця фраза звучить болюче, але це реальність.
Щойно ви зауважили важливу, як на мене, річ: на початку повномасштабного вторгнення дуже часто порушувалися правила гри артринку.
Я завжди кажу, що правил ніби й не існує. Колись доволі впливовий, проте невідомий широкому загалу артдилер сказав мені, що в нас ніби все можна, але нічого не можна. Насправді це доволі сумна історія, але з іншого боку, це й не консервативна Німеччина, це наша Україна. І цим вона підкуповує дуже багатьох людей, що тут ніби і є правила, але ти можеш обійти ці правила.
Мені, як людині часом доволі консервативній, такий підхід не завжди подобається. Ці правила часто порушуються, хоча у нас артринок доволі маленький: всі одне одного знають й іноді митці та дотичні до сфери роблять такі речі, що просто на голову не налазить. У цей час я думаю: ми ж через рік-два з тобою ще перетнемося, як можна настільки недалекоглядно поводитись. Інститут репутації в Україні не працює, однак це взагалі окрема тема.
Справді, таке трапляється. Повертаючись до теми внутрішньої кухні артринку, можливо ви можете поділитися також процесом формування ціни на твори мистецтва?
По класиці ціна твору формується так: дивишся на CV, де людина навчалась, здобувала додаткову освіту, потім дивишся на виставки, в яких галереях митець експонувався. Часом молоді й навіть зрілі митці не усвідомлюють наскільки важливу роль відіграє їхня співпраця з різними галереями.
Галереї часто красиво розповідають митцю про майбутнє, а оскільки я такий правдоруб, то певно митцям і мисткиням не завжди подобається співпраця зі мною. Якщо ти співпрацюєш з ноунейм галереєю, або просто з галереєю, яка не дотримується жодної концепції, не прагне до розвитку, це просто маркетплейс. І тоді, якщо на це потім подивиться професіонал, він подумає, чого тебе туди понесло.
Музейні виставки також важливі. Якщо ти брав участь в групових виставках, то має значення з ким саме ти експонувався. Якщо ти експонуєшся знову таки з ноунейм, а сам є доволі успішним митцем, створюєш класне і серйозне мистецтво, то твоя робота також падає в ціні. Якщо твори належать до музейної колекції, то це одразу також підіймає ціну. Повертаючись до фрази: у нас все можна, але нічого не можна, в наших музеях часто можна заплатити, і робота вже буде у музейній колекції. Це не про мене, тому я не маю контактів з музеями. Я не вважаю, що прагнути таким способом підіймати ціну на роботи художника – коректний підхід. У Європі це стабільно: дивляться на музейну колекцію. В Україні, як бачите, може бути по-різному, тобто тут треба враховувати багато факторів.
Я також дивлюся на мистецтво, яке створювалося на початку, тобто в академії, а далі – вже на актуальні роботи, тобто досліджую все портфоліо. І якщо у мене є питання, то я ці питання ставлю, а затим формую свою ціну і зіставляю з ціною митця, яка в нього заявлена. Якщо вони збігаються, то окей, якщо ні, то я розмовляю. Часом є ціни вище за ринкові, і от там я ставлю питання. Якщо отримую відповіді, то можу працювати з роботами цього митця. Часом ні, тоді я не вірю у це мистецтво.
Є такі митці, чиї роботи зберігаються в колекції навіть президента. Але часом це ні на що не впливає. Музейна колекція президента часто формується хаотично, тому що це може бути подарунок від різних людей. «Еліти», тому що влада це ніби вважається як еліти, часом навіть музеї та галереї не відвідують. І колекція сформована отакими людьми має вплив за кордоном, для ціни. А коли я живу в Україні, я розумію, як це могло статися, і тому я іноді не довіряю цьому. Але художник має право цим користуватися, і навіть повинен цим користуватися. Інша справа, хто на це поведеться.
Важливо також додати про публікації в соціальних мережах. Кількість підписників також впливає на ціну, а ще публікації в медіа.
Часом ще буває, що у когось дуже висока ціна, а в когось дуже низька. Це часто залежить і від самооцінки.
Тобто ви можете порадити автору не лише зменшити ціну, а й збільшити?
Звісно, просто що не всі дослухаються до цих порад. Кожна людина має свої межі, якщо ти не розширюєш свідомість, то ти не маєш змоги розкритися і, відповідно, повірити, що твоє мистецтво може коштувати більше.
Поговорімо про галерею. Ви вже зазначили, що відбираєте саме актуальне мистецтво. Слідкуючи за діяльністю вашого простору, я, особисто для себе, відкрила багато нових облич, нових митців. Тобто ви йдете неперевіреною стежкою, а власноруч торуєте свій шлях намагаючись показати щось справді цікаве та вартісне. Я дуже поважаю таке рішення, але мені кортить дізнатися, що дає вам віру працювати саме так, обирати складніший варіант.
Мені подобається підхід, коли, зайшовши в галерею, видно її смак. Поясню, що це означає. Часом у київських галереях видно не їх стиль, а художника, який вже тобі знайомий. Ти його бачив і в іншій галереї, і ще в багатьох. У всіх цих галереях, навіть за короткий період, може експонуватися саме цей художник або художниця. Тож постає питання, чи це суперкрутий художник, чи всі хочуть його експонувати? Переважно, гадаю, що відвідувачі думають, що це суперкрутий художник. Це справді може бути так, але тут є інша сторона – небажання вмикати креативність, або просто витрачати свій час. Це потребує надзвичайного ресурсу: досліджувати CV, портфоліо та знайомитися з митцем. А є простіший шлях: ти знаєш цього митця, він вже багато років в артринку, він знає правила.
Молоді митці часто не знають «законів» артринку, через що з ними буває доволі важко. Вони лякаються цих правил, тому що ти їм одразу пропонуєш професійний підхід.
Нещодавно я мав розмову з відомим скульптором, і він сказав, що таких, які працюють як я, доволі мало, але це дуже цінно. Мені здається, що я б так само сказав про Павла Гудімова. Він не йде простим шляхом, як усі. Однак у Павла трошки інший підхід, як на мене: він доволі часто заглиблений і в класичне мистецтво, поєднує сучасне і класичне. Я поки свою увагу концентрую лише на сучасному. Я думаю, є ще такі галереї, але перше, що мені згадується, це саме «Я галерея». Ти заходиш до неї й відчуваєш, що потрапив до чогось оригінального. На кожну виставку приходиш і розумієш, що тут відбувається щось нове, є якийсь підхід, прагнуть створити проєкт.
Часто щось голосно називають проєктом, але це просто роботи, які повісили на стіни, а поряд додали якийсь незрозумілий текст, може навіть 10-річної давнини, і не вичитали його на помилки. І все. Це вже вважається проєктом.
Проєкт — це набагато ширше і важче. Кожна робота, яка експонується в моїй в галереї є для мене дуже важливою. Якщо вона висить на сантиметр не так, як я вважаю, то все, мені воно ріже очі, я хочу це виправляти, і я це змінюю.
У вас доволі нестандартна галерея, яка вже не раз дивувала мене креативними рішеннями. Наприклад, я ніколи не бачила, аби покадрово експонували мультиплікацію. Також ви доволі оригінально підходите до розміщення робіт у просторі, щораз знаходите нові конфігурації, що зацікавлять глядача. Окрім того, кожен ваш проєкт не схожий на інший і завжди цікаво дізнатися, що буде цього разу. Усе перелічене зумовлено тим, що це ваша галерея, тож обмежень ніби не існує?
Просто це моє бажання. Voitok Gallery – це мультидисциплінарна галерея сучасного мистецтва. Думаючи, з яким мистецтвом я хочу кожен день перебувати в себе вдома, багато хто обере пейзаж, та мабуть, це не про мене. Я не хочу пейзаж. Тому що я можу взяти абстракцію, в якій я буду бачити багато пейзажів і не лише їх. Мені цікаво інше. Я непостійний. Якби я працював лише з вузьким напрямком мистецтва, то, гадаю, швидко втратив би бажання далі рости й розвиватись.
До прикладу, як сталася виставка з Анастасією Фалілеєвою. Я прийшов подивитися на фіналістів фестивалю KISFF (Kyiv International Short Film Festival) і побачив там її короткометражний анімаційний фільм – «Я померла в Ірпені». Він взяв там кілька нагород і я просто написав Анастасії, аби подякувати за її роботу. І врешті, в нашому діалозі, ми домовилися побачитися наживо, розвіртуалитись. Анастасія завітала у галерею на наступний день, а потім вже і реалізувалась виставка. Але чому? Мене зацікавила ідея: що таке анімація взагалі, що таке аналогова анімація. Тобто у цьому розумінні, так, я не обмежений.
Для вас це також елемент креативності, тобто вам не цікаво робити те ж саме, бо ви активний учасник процесу?
Так, я виступаю куратором і галеристом. Для мене важливо створювати, і я слідкую за всім процесом творення проєкту. Якщо я бачу, що художник рухається, на мій погляд, трошки не туди, то я спілкуюся. Ми висловлюємо один одному певні ідеї й тоді приходимо до спільного проєкту.
Я курую всі виставки галереї, і часом художник не готовий до цього, тому що він уже має сформований у себе в голові проєкт. Але я одразу попереджаю, що я за синергію. Деякі митці не готові так працювати.
Слідкуючи за діяльністю вашої галереї я помітила, що ви доволі активно просуваєте саме молодь, відкриваєте нові імена та залучаєте до проєктів тих, хто лише на старті своє мистецької кар’єри, підтримуєте їх.
Є суперталанові люди в молодому віці. Вони вже так багато досягнули. Працюючи з митцями, я часом не звертаю уваги на вік, я дивлюся на їхній виставковий досвід, на їхнє мистецтво, і якщо це мистецтво заслуговує на увагу, то питань про вік немає.
Щодо підтримки, я постійно ділюся ідеями, особливо якщо це резидент галереї. Я займаюся популяризацією цього митця чи цієї мисткині, я залучаюся у проєкт максимально, бо ми працюємо над спільним задумом.
Який для вас критерій успіху виставки? Чи ви взагалі її якось оцінюєте?
Кожен сам знаходить свої критерії. У мене ці критерії також можуть бути змінні. Мені треба мислити часом не тільки однією категорією, не одним персонажем, тому що я в собі поєдную багато ролей: часом галерист, куратор, артменеджер, той самий монтажник виставки. Поміщаючись у цю персону я думаю: так, з цього погляду, добре. Потім подивився з іншого боку, так, і тут теж непогано, а тут уже треба допрацювати.
Візьмімо відвідуваність галереї. Це важливо? Важливо. Але це не говорить про якість проєкту. Це говорить про якість роботи мене як піарника. Ще один персонаж. Далі продажі: є продажі, немає продажів. Продажі є, клас, ти дивишся як галерист, і ти задоволений. Потім – охоплення в соціальних мережах, це SMM-ник, або піарник.
Якщо проєкт справив позитивне враження і лишився у когось у пам’яті, а потім через місяці, а то й роки, приходять відвідувачі, пригадують роботи Романа Сірого – «Несвідомі тимчасовості», чи «Ті, що не можливо осідлати», у мене просто мурахи по тілу, я в шоці від того, що відвідувач пам’ятає назву роботи або проєкту й автора. Це фантастика. І от тут розумію, що як артпродюсер попрацював добре. Знаєте, коли я роблю свою роботу, я не ставлю цілей, аби людина таке запам’ятала, бо рідко сам запам’ятовую, чесно кажучи. І тут така дивина. Тобто це теж для мене критерії.
Я також відстежую, яка відвідуваність виставок, у порівнянні з попередніми. Але вже розумію, що є виставки, які відвідуються менше, не тільки через те, що мистецтво таке, а це просто такий період. Є люди, які в школу йдуть, наприклад у вересні. Впливають також і обстріли, потрібно ж ще доїхати. І взагалі багато факторів. Війна.
Які ваші найбільші досягнення станом на зараз: у роботі Voitok Gallery, Voitok Art Store та діяльності вашого блогу (voitok_tosee)?
Це цікаве питання. У якийсь момент я замислився. Тисячі людей пройшли через Voitok Gallery. І це класно, що в період війни було місце, до якого люди могли приходити, почувати себе комфортно, надихатися і дізнаватися щось нове про мистецтво. І навіть говорячи це, в мене, ви знаєте, так трошки мокріють очі від цього. Я дуже щасливий, що люди, які були тут могли розділити ці миті зі мною, тому що я завжди був присутній на всіх подіях і зустрічав відвідувачів теж особисто, за рідкісними винятками. Стільки думок й ідей, для когось – старт майбутнього, багато, як ви, звернули увагу, чимало молодих митців, для них це, так би мовити, прожектор, підсвітка.
Після проєктів у моїй галереї митці вже мали виставки закордоном. Є різні галереї, ми вже про це говорили. Хтось слідкує за іншими, й добре, що вони слідкують за Voitok Gallery. І є така вже дуже поширена практика, яка мені не імпонує: інші галереї підглядають і без дослідження, просто вже довіряючи моєму смаку, роблять і собі таку виставку за кордоном, або десь в іншій галереї в Україні. Є одна закордонна галерея, яка дуже уважно слідкує за митцями Voitok Gallery. З одного боку мені це подобається, але з іншого, я дивуюся, чому вони не можуть працювати зі своїм смаком.
Voitok Art Store. Він дав змогу для багатьох митців популяризувати своє мистецтво. Завдяки Voitok Art Store дуже багато робіт зараз заходяться у суперових приватних закордонних колекціях і це неймовірно впливає на розвиток сучасного українського мистецтва. Так само це сотні тисяч гривень, передані на ЗСУ. Останнім часом я не підраховував цю суму, однак це точно понад півмільйона.
Voitok_tosee, мій блог. Це також сотні тисяч людей, які багато нового довідалися про мистецтво. Я розповідаю не лише про сучасне мистецтво, а і про класичне, концентруючись більше на українському. Люди дізнаються про себе, про своє, і, гадаю, це позитивно впливає на подальший розвиток країни та нашого суспільства.
Ми переважно заходимо у соціальні мережі, щоб отримати швидкий дофамін, подивитися якісь жарти, а мати десятки, а то і сотні тисяч переглядів на відео освітнього характеру – дуже непросто. А люди дивляться, я сам іноді дивуюся, але це тішить. Це змога закладати зернятка освіти, мистецтва та інформації. Тому що, ще раз згадаємо, яку інформацію даси масі, тим вони й будуть пишатися, про те вони й будуть говорити.
росія закладала свої зернятка, і вони досі, на жаль, проростають. Тож тепер ми маємо прийти з їхнім серпом, або краще взяти свою бензопилу, і порізати всю їхню інформацію. Але різати ми маємо своєю. Як показала практика початку широкомасштабного вторгнення, коли ми кажемо, що росіяни – терористи, які крадуть наших митців, це не працює на іноземну аудиторію, й певно нині й на українську також. Тому ми маємо просто розкривати правду, відкривати митців українцям. Цим я і займаюся.