Фото: Тімоті А. Кларі / AFP через Getty Images.
У травні в Нью-Йорку мала статися подія, яку ринок чекав із напруженням: на вечірніх торгах Sotheby’s планували продати знакову скульптуру Альберто Джакометті — Велику витончену голову (голова Дієго) 1955 року. Оцінена понад $70 мільйонів, вона мала стати найдорожчим лотом весняного сезону. Але замість рекорду — гучне фіаско: жодна ставка не досягла резервної ціни, і лот залишився непроданим.
Що ж відбувається з такими «трофейними» роботами після провалу на відкритих торгах? Чи стає їм важче знайти нового власника? І як ринок реагує на подібні невдачі?
У публічному контексті, коли робота класу blue-chip особливо з очікуваною високою ціною — не продається, це часто інтерпретується як свідчення перенасиченості ринку або завищених очікувань. «Не проданий» не завжди означає «нецінний», але у світі, де успіх міряється hammer price і світлинами з піднятими paddles, це слово звучить як вирок.
Випадки, коли топ-лот зірвався з торгів, стають об’єктом пильної уваги преси, галеристів і колекціонерів. Усе це формує навколо твору ауру «невдачі». Колекціонери починають ставити запитання: чи справді ця робота варта заявленої суми? Чи не варто дочекатися знижки?
Втім, життя твору не закінчується з гасінням світла в аукціонному залі. Багато топ-лотів, які не знайшли покупця публічно, продаються приватно, іноді вже наступного дня. Аукціонні будинки активно працюють у приватному сегменті, де можуть вести переговори без тиску медіа та без необхідності публікувати фінальну ціну.
Часто продавець погоджується на нижчу суму, ніж планувалося публічно, аби уникнути подальшої девальвації лота. У таких випадках важлива не стільки миттєва вигода, скільки контроль над наративом: краще тихо продати трохи дешевше, ніж вчергове опинитися під шквалом критики.
Репутаційний тягар першого провалу може переслідувати роботу роками. Якщо твір знову з’явиться на публічних торгах без змін в атрибуції, виставці чи супровідній історії, — ймовірність повторного фіаско зростає. Аукціоністи, розуміючи це, рідко повторно виставляють провальні топ-лоти без серйозної зміни контексту.
Історія з Джакометті — симптом глибших змін на ринку. Колекціонери стають вибагливішими, навіть коли йдеться про великі імена. Час, коли бренд митця автоматично гарантував рекордний багатомільйонний успіх, минув. Трофейні лоти продовжують привертати увагу, але очікування стали реалістичнішими. Бажання заплатити за певний лот надмірну суму — це вже не питання статусу, а складний баланс смаку, ринкових трендів і довіри до довгострокової інвестиції.
Як відомо, скульптуру виставив Фонд Соловйова — організація, створена Стефаном Соловйовим, сином покійного мільярдера та колекціонера Шелдона Солоу. Останній був відомий тим, що був «жорстким переговірником», який принципово не погоджувався на фінансові гарантії. Натомість він укладав договори з підвищеним інтересом: якщо робота продавалася вище певної межі, він отримував частину комісії аукціонного дому. Син продовжив цю стратегію батька, яка раніше приносила успіх, однак цього разу вона виявилася хибною.