«Я шукаю мистецтво, а не те, що у тренді». Стелла Беньямінова в інтерв’ю про меценатство, колекціонування та свою місію

Стелла Беньямінова, меценатка, колекціонерка і засновниця Stedley Art Fundation в ексклюзивному інтерв’ю з Анастасією Курінською для Marbeks розповіла про значення мистецтва у своєму житті, формування ціни на твори, відродження меценатства в Україні та майбутнє своєї фундації.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що мистецтво допомогло вам зрозуміти саму себе, почути внутрішній голос і вибрати правильний життєвий шлях. Розкажіть, як ви прийшли до мистецтва. Можливо, це була потреба задовольнити духовні потреби?

Це так. Як і багато людей у цьому світі, я належу до категорії тих, хто спочатку має забезпечити собі фундамент. Поки нема хліба, житла, ти думаєш лише про задоволення примітивних потреб. Однак, досягаючи цього, задумуєшся, а що далі? Якщо ти обираєш йти шляхом накопичення, то ти нещасна людина. Статки не роблять тебе щасливою людиною, бо ти не розумієш, що таке щастя. У масі багатих людей, які мають свої палаци, яхти, діаманти, у цій величезній масі людей ти стаєш нещасним. Саме тут настає час вийти з цього потоку. Тому для мене відхід від матеріального, від його надлишку – щастя.

Уявіть собі систему координат: матерія – це горизонт, духовність йде догори, а вниз – ви самі розумієте. Тому для мене нуль – це щастя. Це коли ти можеш всередині себе занулити усі матеріальні цінності й духовні. Культура – це якраз про духовність. Я кажу про культуру, яка не купується за великі гроші, а про культуру, яка має цінність сама по собі. Тож до мистецтва я прийшла, аби стати щасливою людиною. А щастя – це коли ти пізнаєш себе, відчуваєш свою унікальність і здатен вийти з натовпу.

Ви колекціонерка. Багато хто скаже, що для цього неодмінно потрібно розумітися на мистецтві. Що, на вашу думку, це означає?

По перше, це про надивленість. Тобто потрібно ходити до музеїв. До прикладу, я була у галереї Уффіці, що у Флоренції. Там знаходиться полотно Сандро Боттічеллі «Весна». Я поглянула на неї й задумалася: ми вважаємо, що це геніальна робота, бо це «Весна» Боттічеллі та про неї всі знають? Чи все-таки є висота у цьому мистецтві і є посереднє мистецтво? Наприклад, роботи, які знаходилися поряд, були мені зовсім невідомі. Я не кажу, що вони погані, просто можливо вони не досягли тієї висоти, якої спромігся дістатися Боттічеллі. Тож тоді я почала обмірковувати, а як же розібратися, де сьогодні Боттічеллі, а де посередність?

Пам’ятаю, я завітала в Сен-Поль-де-Ванс, там знаходиться фундація Мег. Я бачу, переді мною Брак і Пікассо. Тоді я не знала, хто такий Брак, але ми всі знаємо, хто такий Пікассо, і ми завжди дивимося на Пікассо, розуміючи, що це Бог у мистецтві. Тому що що? Це дуже розпіарене ім’я, і зрозуміло, що Пікассо – геній. Однак поряд з ним був Брак, якого мало хто знав. Так от, мені Брак ближчий і чесніший, він більш людяний, як на мене. І це знову про те, що у мистецтві не буває такого, що все для всіх. У мистецтві кожна людина має право бути унікальною особистістю. Те, що імпонує мені, не повинно імпонувати вам. У кожного свій шлях, який він має пройти. Не важливо, чи ти лікар, колекціонер, чи просто людина. 

Ми якраз зачепили тему лікарів. Ви завжди наголошуєте на тому, що ви передусім лікар. Цікаво дізнатися, які навички ви перейняли зі своєї медичної практики, коли стали колекціонеркою та меценаткою?

У медицині є один відомий кодекс честі лікаря – «не нашкодь». Ми лікуємо не фізичний біль, а фізичні проблеми. Якщо помиляється лікар, він може нашкодити. Мистецтво також може нашкодити, якщо у ньому закладена помилкова ідеологія. Єдина відмінність у тому, що коли помиляється лікар, пацієнт може померти. Коли ж ми говоримо про мистецтво, то це про цинізм.

Я шукала у мистецтві щось, що збереже у мені людське. Що визначає людське у лікаря? Якраз цей слоган «не нашкодь». Коли у медицині такі стандарти, що всіх потрібно лікувати однаково, це страшно. До кожного має бути особливий підхід. Так само в мистецтві: якщо тобі трапиться поганий провідник у мистецтво, який, до прикладу, скаже, що це мистецтво. А там фалічний символ. У мене виникає питання, про що думає людина, яка на це дивиться? Там же тобі прямо показують, куди тебе посилає художник.

Знову ж таки, у кожного свій шлях. Хтось народжується Дон Кіхотом, а хтось – катом. Певно, людині, у якої всередині темні пристрасті, потрібно щось темне. Щось, що розвиває його у цьому напрямку. Страшно, коли ця людина стає на чолі держави, і коли вона потім насаджує свою ідеологію. Або ж коли державу очолює той, хто розвиває консюмеризм. Бо легше продавати те, що доступне масам. Нині ж настала ера унікальних особистостей, бо масовість ні до чого хорошого нас не приведе.

Що ви відчуваєте від усвідомлення того, що у вас є власне мистецьке зібрання?

Я відчуваю, що я проживаю правильне життя. Я не володію цією колекцію, це вона мене вибрала, а не я її. І ось, маючи всі ці речі, які я маю берегти, я не можу їх ховати від людей. Треба робити виставки, говорити про це. Сьогодні я маю відкриту і чесну розмову з вами. Мені просто потрібно, аби люди знали, що в Україні є художники, які творять справжнє мистецтво.

Ви не лише колекціонуєте твори мистецтва, а й оточуєте себе ними. Я б навіть сказала, що вони домінують у вашому просторі. Це не декор, ви співіснуєте з цими творами, що безперечно мають на вас вплив. Розкажіть, як це?

Мистецтво – це магія, якщо воно справжнє. Це магія, яка дає тобі очищення, катарсис. І це велике щастя, якщо ти здатен відчути справжнє мистецтво. Воно дає тобі силу, що дозволяє тобі говорити правду, а не те, що від тебе хочуть почути. У моїй квартирі, яку я вже зробила публічним простором, знаходяться твори мистецтва, що надають мені цю силу. Це діалог, який відбувається кожен ранок і кожен вечір. Коли я наодинці з цими залами, з цими витворами, я проходжу повз і вони дають мені цю справжність.

До мене говорить «лінія» Сухоліта. Це лінія, яка звучить, і це звучання, цей звук від мистецтва можливо почути, лише якщо ти готовий. Тобто пройшов шлях підготовки: відвідував музеї, читав літературу, слухав музику. Чомусь зараз усі йдуть у фітнес-зали, а я кажу: йдіть у бібліотеки та концертні зали. Вивчайте, порівнюйте, аналізуйте. Неможливо лише слухати керівника, який тобі скаже, як робити. Тоді ти стаєш рабом, адже це той, хто йде за кимось. Ти ж маєш йти за собою, за своїм покликом. І саме це у тобі розвиває мистецтво, культура.

Переважна більшість робіт у цьому просторі – це роботи Олександра Животкова. Розкажіть, яке місце у вашій колекції та житті посідає цей митець, що він для вас означає?

У моїй колекції є чимало робіт, і до того, аби прийти до Животкова, я мала пройти певний шлях. Якби в мене не було авангарду, шістдесятництва, я б не прийшла до Животкова. Якби я не доторкнулася до трипільської культури, до мистецтва Київської Русі та Візантії, то я б не зрозуміла Животкова.

Коли я прийшла до нього в майстерню, я ще не розуміла, що це таке. Однак, крок за кроком, я відкривала в собі саму себе. Завдяки Животкову я почала збирати книжки XVIII століття, почала цікавитися історією, з часів Геродота. Це все тому, що у його мистецтві я побачила нашарування культур. Я дивлюся, і бачу там і Пікассо, і Брака, і Візантію, і свою любу Ассирію. Я бачу такі світи, такі культурні шари, які дають мені повноцінність. Але це я, і це моє відчуття. І це право кожного з нас знайти свого митця.

Для мене Животков – це номер один сьогодні. Бо він виводить з XX століття, і вводить у XXI. Животков показує шлях до моралі, честі та порядності. Для мене дуже велика честь сьогодні бути поряд з цим митцем.

Колись ви навіть подарували роботу Олександра Животкова — «Розп’яття» папі Франциску. Розкажіть, чому була обрана ця робота, і як вона була прийнята?

Це сталося ще до повномасштабного вторгнення, але в цей час вже відбулася окупація Криму та частини Донецької й Луганської областей. Річ у тому, що до мене часто навідуються чимало дипломатів та послів, якраз завдяки послу Італії до мене завітав дипломатичний представник папи – нунцій. Тоді на посаді перебував Клаудіо Ґуджеротті, який був архієпископом, а нині вже став кардиналом.

Тож, коли до мене додому завітав нунцій, я йому показала фігуру Ісуса, яку я вже презентувала на виставці у Білому просторі Stedley Art Foundation, а також показувала у Грузії, де у людей часто з’являлися на очах сльози від побаченого. І ось чому Животков вирішує зробити цю фігуру Ісуса? Чому він її робить? Вважаю, бо йому було дано це право. Він робить її зовсім не канонічною, не естетичною. Коли я побачила цю роботу, я одразу подумала, де її розмістити. Це мав бути якийсь храм, церква. Я спробувала це зробити, однак українські священники мені сказали, що ця робота надто сучасна і не канонічна. У них все робиться за правилами ХІХ століття, однак це наслідування, яке втратило енергію і перестало очищати людей.

Повертаючись до зустрічі з нунцієм, я зрозуміла, що Животков створив таке мистецтво, яке відгукнеться сучасникам і просто не має права бути у сховищі. Тож я сказала Клаудіо, що готова передати роботу Ватикану, бо це інституція, якою я захоплююсь, адже вона плекає пам’ять і свою історію від часів Апостола Петра. Проте у мене була одна умова: вони мали знайти місце, де ця робота могла б висіти у відкритому доступі, аби люди її бачили.

Минув час, і нунцій сказав мені, що папа буде готовий прийняти мій дарунок. Коли вже відбулася передача, мені повідомили, що Ісус Животкова висітиме у Лютеранському університеті. Його розмістили в атріумі, й у мене було таке враження наче він здіймається вгору.  Коли відбувався акт дарунка, один з кардиналів мене запитав, чому у роботі відсутній хрест. До мене прийшла така відповідь: Ісуса на хресті зображували завжди і Ватикан завжди замовляв саме таке його втілення, аби показати його страждання. Однак Україна страждає вже багато років, тож сьогодні наш митець показує вже воскресіння Ісуса. Сьогодні Україна має воскреснути, і нехай весь християнський світ молиться за це.

Ми вже згадали це побіжно, однак можна простежити певну тенденцію: митців не завжди розуміють сучасники, а цінувати починають лише за кілька десятиліть. До прикладу, львівський графік Олександр Аксінін, чимало творів якого є у вашій колекції. Тож цікаво дізнатися, чи маєте ви твори молодих митців-сучасників? Чи ви ще не віднайшли тих, хто відгукнеться?

Для мене розуміння молодий, чи ні не має значення. До прикладу, Аксінін пішов у засвіти у віці 35 років. Це була видатна постать для Львова: його філософія у мистецтві – дуже висока планка, яку може досягти людина. Однак до цього часу мало хто знає це ім’я. Для мене не важливо хто творить мистецтво: жінка чи чоловік, молодий чи старий. Аксінін і Животков, навіть коли вони були ще зовсім юні, вже несли справжнє, своє, мистецтво.

До молодих митців я приглядаюсь. Проте тут виникає запитання: навіщо мені молодий митець, який вже коштує дорого, якщо є справжнє мистецтво, що вартує не так дорого? Розумієте, я шукаю мистецтво, а не те, що у тренді. Я не думаю як інвестор, мені не цікаво думати інвестиціями. Я, радше, працюю на інтуїції, однак вона базується на надивленості. Я шукаю не тиражність і не те, що зрозуміле, а те, що зачепить.

Колись у нашій розмові ви сказали, що вважаєте неправильним формування ціни залежно від того, це живопис, скульптура чи графіка. Адже доволі часто можна помітити певну ієрархію: скульптура дорожче за живопис, а він, своєю чергою, за графіку. На основі чого, на вашу думку, має формуватися ціна мистецького твору?

Якщо ми говоримо суто про матеріальне, то, звісно, виробництво скульптури вартує дорожче. Це якщо про собівартість. Однак є поняття авторства, є поняття геніальності митця. Це вже про додаткову вартість. Тож може бути геніальний рисунок, який вартуватиме дорожче за скульптуру.

Знаєте, сьогодні молоді художники, які стають популярні, вартують дуже дорого. Та є мистецтво, яке зрідка з’являється на аукціонах, наприклад закарпатська живописиця Єлизавета Кремницька, чи львівський театральний художник Євген Лисик. Я вважаю, що ціна на їх твори, навпаки, дуже занижена. У мене виникає запитання, що краще взяти: скульптуру Назара Білика чи унікальні речі, які більше ніколи не повторяться.

Знову ж таки кожен має право вибору. Когось треба вразити великим розміром. Звісно, що за масштаби будуть братися великі гроші, тому комусь вигідно це робити. Водночас є щось зовсім малого розміру, до прикладу – Віллендорфська Венера. Коли я дивлюся на неї у музеї і думаю, скільки вона може вартувати, я розумію, що вона безцінна. А скільки може коштувати тиражна скульптура? Я не можу ставити це на одні ваги. Сьогодні у ціну має закладатися унікальність.

Розкажіть про ваш досвід купівлі творів мистецтва через аукціони й безпосередньо у митця.

Коли я починала збирати Животкова, завдяки Ігорю Абрамовичу я познайомилася з аукціонним домом Sothbey’s і Phillips. Я зрозуміла, що маю виводити свого улюбленого художника через Sothbey’s. Тож, усіх, хто хотів придбати роботи Животкова, я спрямовувала через Sothbey’s. Це було вузьке коло колекціонерів, які раніше купували у майстернях художника. Однак, як тільки ми як фонд домовилися з митцем, що наша інституція буде ним займатися, тобто популяризувати, ми також відбирали роботи для продажу і відправляли на аукціон. Проте за цей час ми неодмінно мали знайти покупців.

Нам одразу сказали, аби ми не орієнтувалися на західний світ. Якщо ми пропонували їм не Пікассо і не Малевича, а невідомих для загалу митців, то вибачайте. Нам треба було підстрахуватися, а це означає – знайти колекціонерів, які раніше купували твори цього митця, і сказати їм, що вони мають право купити за ті ж ціни, які й в майстерні. Однак цього разу додаватиметься певний відсоток, який треба буде сплатити аукціонному дому. Так у вас з’явиться унікальна можливість капіталізації куплених вами робіт через аукціонний дім. Адже це задокументований, відкритий продаж. Окрім того, у такий спосіб ми покажемо світу, що є українські колекціонери.

Знаєте, є Стелла-меценат, Стелла-колекціонер, Стелла, яка закохана у мистецтво, а є Стелла з холодним і раціональним розумом. Остання, купуючи ще перші роботи у Животкова, котрі вже тоді коштували чимало, подумала, а хто триматиме ці ціни на українському ринку? На той час основною роботою галеристів було заробляння грошей, тож цим вони і займалися: швидко продавали, а не вкладалися у дослідження митців.

Я вирішила обрати європейський шлях. Це означає, що потрібно дивитися на 15-20 років вперед, досліджувати свого митця і виводити його на аукціони. Однак після того, як папа прийняв роботу Животкова, у мене відбулася переоцінка цінностей. Я зрозуміла, що аби всьому світу довести, що він геній, треба продати роботу за мільйон, чи пів і показати, що впродовж п’яти років поспіль його роботи ростимуть хоча б на 10 відсотків річних. Лише тоді зрозуміють, що це вау, що сюди варто було б інвестувати. Всі про це напишуть, і митець стане інвестиційно привабливим. А навіщо мені інвестиційна привабливість? 

Колись директор галереї Hauser & Wirth сказав мені: «Якщо ти любиш мистецтво, воно завжди полюбить тебе». Я у це вірю, я не хочу заробляти на мистецтві.

Ми вже доволі багато поговорили про вашу діяльність як колекціонерки. Звернімося до теми меценатства. Колись ви були у колі друзів Національного художнього музею України (НХМУ), не раз спонсорували мистецькі видання й досі продовжуєте підтримувати мистецтво на інституційному рівні. Про що для вас меценатство?

Для мене меценатство – це про збереження спадку і відродження традицій меценатства. У радянські часи меценатство не було важливе. На жаль, за 33 роки незалежності ми не відродили це розуміння. Ми відродили лише спонсорство, але це зовсім про інше. Дай Боже, аби у нас з’явилося більше людей, які любитимуть Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, як казав меценат Євген Чекаленко.

Як бути меценатом я вчилася у родини Терещенків. На жаль, у нас досі немає музею меценатства. Дім Миколи Терещенка перетворили на музей Шевченка. Коли я дивлюся на все це, то виникає питання: звідки цим меценатам взятися? У нас волонтери сьогодні тримають армію. Держава має підтримувати армію, а меценати мають розвивати культуру. Нині наша культура на узбіччі.

Аби нікого нічому не вчити, я вирішила зробити свій маленький простір. Сьогодні у цьому просторі збираються люди, аби поговорити не лише про образотворче мистецтво, а й про музику, літературу, філософію.

Яким ви бачите майбутнє Stedley Art Foundation та вашої колекції?

Колекція залишиться в Україні. Це земля, яка народжувала і народжує геніїв, які не знаходячи тут визнання мали шукати його деінде, або ж були вбиті, наприклад «розстріляне відродження». Ми ж збираємо їх по крихітних шматочках.

Нині у нашому фонді працюють дві кураторки і дослідниці – Тетяна Волошина і Катерина Цигикало, вони вже знають, чого б я хотіла у майбутньому. Ми вже формуємо навколо себе коло друзів і можливо, нам вже час зробити наглядову раду при Stedley Art Foundation. 

Для мене дуже важливо, що ми формуємо зараз колекції Дубовика, Животкова, Аксініна й Сухоліта. Ми створюємо цілу дослідницьку базу, а це вже інституційний підхід. Ми підходимо до цієї справи методично. Для мене це надзвичайно важливо.

Якщо ти любиш мистецтво, ти не можеш просто купити все, ти маєш досліджувати. Саме тому з усього розмаїття я зупинилася на кількох іменах. Це ті митці, які допомагають мені зрозуміти цей світ і стати сильною людиною, яка може протистояти будь-яким випробуванням.

У своїй «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі писав:

На пів шляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

Так ось, я не хочу бути у похмурому лісі. На півшляху свого земного світу я все ще йду до світла.