«Живу мріями про повернення в Україну». Іван Марчук в інтерв’ю про Відень, мистецтво та майбутнє своєї колекції

Його виставки збирають тисячі глядачів у різних країнах, його щиро приймають у Ватикані, впізнають на вулицях Відня й купують картини за сотні тисяч доларів. А сам він щодня годує місцевих ворон і мріє повернутися до Києва. З нагоди 89-річчя видатного українського митця Івана Марчука засновник Marbeks Михайло Кирейто поговорив з ним про вимушене життя в Австрії, куди художник тимчасово переїхав через російську агресію, про рекордні результати на аукціонах, останню зворушливу зустріч із Папою Римським, а також про майбутнє його колекції.

Редакція Marbeks висловлює велику вдячність менеджерці та помічниці маестро, Тамарі Стрибко, за підтримку й організаційне сприяння, завдяки якій це інтерв’ю стало можливим.

Іване Степановичу, як Вам живеться зараз у Відні як найдорожчому й найвідомішому українському художнику?  

Відень – прекрасне місто для життя. Охайні вулиці, красива, але однакова архітектура, надзвичайно зручні транспортні розв’язки, бездоганно працює громадський транспорт. Я вже висловлювався австрійській пресі, що Відень пахне мистецтвом. Багато галерей, всесвітньовідомі музеї: Альбертина, Бельведер та інші. Мій давній шанувальник створив для мене гарні умови і для праці, і для проживання. Задовго до моєї вимушеної еміграції він скуповував мої твори на аукціонах по світу – коренями з України, він був залюблений у мої пейзажі, хоча познайомилися значно пізніше. Проте, коли почалася війна, він переконливо запросив їхати саме до Відня. Неподалік від мого помешкання – Штадтпарк. Ходжу туди майже щоранку ворін кормити. Дехто жартує, що це з Києва за мною прилетіли ці птахи, котрих щодня зустрічав і підгодовував у Ботанічному саду і парку Тараса Шевченка.

Чи впізнають Вас люди на вулиці?

Мене постійно впізнають як українці, так уже й австрійці. Особливо після кількох виставок у центрі міста, гарних статей у центральних австрійських виданнях. Запам’яталося, як з Тамарою (ред.: Тамара Стрибко – менеджер та помічниця художника) сиділи на лавочці поблизу пам’ятника Йогану Штраусу, а повз проходив гурт людей – осіб з двадцять, переважно жінки. Раптом одна вигукнула: «Так це ж Іван Марчук!» Виявилося, що то хористки Львівського національного університету приїхали виступити перед парафіянами однієї з церков. І тут вони вирішили потішити мене своїм співом. Як вони співали! Штраус заслухався!

Подібна несподівана зустріч трапилася й з Ольгою Богомолець. Випадково перетнулися. Вона всього кілька годин перебувала у місті. І тут же, у парку, заспівала мені чарівну авторську пісню…

Але ж я дуже скучаю за Києвом, Каневом, Україною, за добрими й милими людьми. Там – все моє: повітря, земля… все… Живу мріями про повернення в Україну. Ніякі красоти не замінять рідної землі.

Чи могли Ви собі уявити ще 10–15 років тому, що знову, можливо, доведеться залишати рідний Київ через російські ракети, так само як наприкінці 1980-х Ви були змушені рятуватися від КДБ?

Підсвідомо я відчував, що біда може трапитися. Ще у 90-х роках, коли Україна стала на шлях незалежності, я говорив друзям: «Поки ми маємо такого сусіда, утвердитися їй буде тяжко». Гірко в моїх роках бути далеко від Батьківщини, з великим тягарем на душі, з обмеженими можливостями поїхати туди, коли хочеш. Вік, здоров’я, доба в дорозі…

Протягом життя Вам доводилося жити й творити в різних країнах та на різних континентах. Чи часто згадуєте ті роки?

Мені є що згадати. Австралія – це справжній рай! Америка – свобода, відсутність заздрості: працюй, скільки є сили й бажання – ніхто не перешкоджає. Там я вже й квартиру мав у Нью-Йорку на Манхеттені. Але покликала Україна — після теракту 11 вересня 2001-го повернувся, хоча довго шкодував…

А взагалі на планеті Земля немає поганих місць. Та моя рідна земля – Україна.

Поговорімо про Вашу творчість. Відень вважається культурною столицею Європи. Чи вплинуло це місто на Ваше мистецтво? Адже саме у Відні Ви започаткували нову серію робіт — «Віденська рапсодія».

Так, у Відні я створив уже близько 200 творів. У мене непереборне бажання творити, експериментувати, робити те, що я ще не робив. «Новий цикл “Віденська рапсодія”» –  це акварельні твори невеликого формату, виконані в новий для мене спосіб. Також повернувся до Нових експресій, пейзажів з використанням темпери. У Відні фантастичний мистецький магазин, якщо б і не малював до того, почав би. Тут розмаїття матеріалів, фарб, мистецьких приспособ.

Розкажіть про цю серію. Що криється за цими яскравими роботами?

Віденські рапсодії — це гра формами, кольорами, прагнення досягти гармонії на папері, викликати емоцію, балансуючи кольоровою геометрією широкого діапазону: від монохрому до контрастної, яскравої палітри.

Протягом останніх трьох років Ваші персональні виставки проходили в різних країнах: Австрії, Польщі та навіть у Ватикані. Як реагує публіка на Вашу творчість? Чи є відмінності у сприйнятті Вашого мистецтва в різних країнах?

Додам, що за роки війни виставки також відбувалися у США, Іспанії, Латвії, два великі проєкти — у Національному музеї «Київська картинна галерея» та Музеї історії Києва в Україні.

За свою тривалу Одіссею переконався, що всі люди на планеті одного покрою. Усі вони потребують чогось нового, незвичного і, обов’язково — духовного. Це пожива для душі, котрої потребують усі без винятку. Тішуся, що «асортимент» моєї колекції — від гіперреалізму до абстрактного сюрреалізму — здатен задовольнити глядачів з різними уподобаннями й смаками. Після перегляду виставок у відвідувачів переважає здивування і захоплення, незалежно від місця проведення, національності, соціального статусу чи освіти. Людям цікаво відкривати для себе нове, мені цікаво їх дивувати.

Відомо, що під час виставки у Ватикані Ви мали особисту аудієнцію з Папою Римським Франциском. Як пройшла ця зустріч? Про що Ви розмовляли?

Моя приватна аудієнція була тепла й зворушлива. Мова йшла про виставку, котра діяла у той час у Палаці Канцелярії, вічні теми на моїх картинах: про добро і зло, і що добро неодмінно повинне перемогти…

Які враження залишилися у Вас після цієї зустрічі?

Враження лишилося зворушливе. Справа в тому, що на початку було заявлено про колективну аудієнцію. А це — 10 тисяч паломників. У переддень мені повідомили, що Папа Франциск прийме мене на особистій аудієнції. Було приємно. Між нами встановився довірливий енергетичний контакт.

Сумно, що це була фактично остання приватна аудієнція, проведена Папою. Через день він захворів і був госпіталізований.

Хочу запитати про комерційну складову Вашої творчості. За останні п’ять років Ваші картини мали великий успіх на міжнародних та українських аукціонах. У 2024 році Ваш пейзаж «Зійшов місяць над Дніпром» було продано за рекордну суму — 300 тисяч доларів. Як Ви ставитеся до таких продажів?

Мене в мистецтві завжди цікавило, передусім, саме мистецтво, пошуки і відкриття нових прийомів, можливостей образного висловлювання. Я прагнув творити так, щоб спочатку здивувати себе, і тоді дивувати людей на своїх виставках. Найбільше тішить, коли до музеїв стоять черги, щоб переглянути мої картини. Так було у Мистецькому арсеналі, Київській картинній галереї, зараз у Відні.

Для цього я дуже багато працював і намагаюся по мірі того, як дозволяє здоров’я, працювати зараз. Люди це оцінили. Грошовий еквівалент моїх творів — то похідне, вторинне, і для мене воно ніколи не було визначальним. Тим більше, що до цього дня я не подав на аукціон жодного свого твору. За винятком благодійного аукціону у 2022-му році на підтримку ЗСУ. Їх подають колекціонери, до яких картини колись потрапили. Був час, що я багато їх дарував.

Втім, я досить добре розуміюся на мистецтві, знаю ціну справжнього мистецтва. Переконаний, — головні рекорди ще попереду.

Новим власником цього шедевра став американець Томас Контенто, колишній інвестиційний консультант швейцарської фінансової компанії UBS Securities. Чи знайомі Ви особисто з паном Контенто?

Особисто — ні. Хоча був здивований несподіваному повідомленню на Фейсбук про свою радість від придбаного пейзажу після закінчення аукціону від чоловіка, котрий і виявився Томасом Контенто. Згодом він надіслав фото пейзажу у своєму інтер’єрі. Мені приємно, що твір знайшов прихисток в оселі щирого шанувальника моєї творчості. Особисто ми не знайомі.

Чи відомо Вам, у кого зібрана найбільша колекція Ваших робіт?

О, мої твори розійшлися по всьому світу. Багато їх у Нью-Йорку, є велика колекція на Маямі-Біч, у Монако, Відні, Києві, Сіднеї. Але мені не зовсім коректно називати імена. Це хіба люди самі похваляться. Тішить, що з’явилося в Україні покоління свідомих колекціонерів, котрі охоче дають свої твори на виставки, розуміючи, що мають картини музейного рівня. Згадані проєкти у Києві складалися у переважній більшості саме з творів приватних колекцій.

Багато років тому під час нашої зустрічі у Вашій київській майстерні я запитав Вас про «Музей Марчука». Тоді ця тема широко обговорювалася в суспільстві, і Ви мені відповіли дослівно: «Михайлику, мого музею за мого життя ніколи не буде створено. Ось побачиш». Чи змінилася Ваша думка?

Михайлику, зараз скажу те саме. Ще й втрутилася війна…

Якщо, на жаль, за Вашого життя «Музей Марчука» так і не буде створений, що станеться з Вашою колекцією? Чи маєте Ви вже конкретне бачення її майбутнього? Можливо, Ви розглядаєте передачу частини робіт українським або європейським музеям, зокрема у Відні?

Я створив приватну благодійну фундацію, ціль якої — збереження, популяризація моєї спадщини і, при сприятливих обставинах, передача її до музею, якщо такий усе ж таки буде створений.

Художники часто є провидцями майбутнього. Відомо, що у своїх роботах Ви неодноразово передбачали різні події в Україні. Що сьогодні думає Іван Марчук про майбутнє нашої країни?

Постійно думаю про це, і думи мої тяжкі… Можу втішити тим, що моя прекрасна українська земля щедро оспівана на моїх полотнах і нею завжди будуть захоплюватися люди.

І насамкінець: про що сьогодні мріє митець Іван Марчук?

Все ще мрію про те, щоб розмалювати небо. Тільки б здоров’я та миру на нашій рідній землі.